Сьогодні українські митці - це живі історії про незламність, біль і порожнечу.
Вони пишуть літопис. Малюють лютий 2022. Щоденний звіт про нашу Незалежність, про те, з чим боремося, про що мріємо і про думки, з якими живемо.

Перед вами повість про вічну, закарбовану у століття силу пам'яті. Про історію, яку в нас нахабно крадуть, виривають з серця. Висмоктують на заміну своїй нікчемній статистиці. Це не просто ілюстрації, це витоки України - сильної, гарної, вічної.

Сьогоднішня виставка це нариси. Короткі, влучні, вогняні. Це змертвілі руки дітей "Бучі", зв'язані триколором ворога - прапором країни, яка несе смерть, клаптем тканини, з якої стікає кров. Це силуети ракет, що кожної ночі свердлять небо над нашими головами. Це сльози, багато сліз. Це сила українця, яка здатна зупинити геноцид. Це історії про наші тіла, про наше спустошення. Так виглядають українки, пошматовані російським "миром". Зґвалтовані, знекровлені, але незламні. Ви споглядаєте на Жінку у вишитій сорочці - ДНК української нації - з червоно-чорним подолом, бо що як не ці кольори кричить про біль?

"росія ніколи не відмиється від крові, бо це неможливо ані пробачити, ні забути".

Тут оповіді про людей. Їхні очі. Ви бачите їхні очі? Чи ви ще бачите їхні очі?

Люди німіють від безсилля, вони сковані страхом і горем. Чи надовго? Певно, що ні. Будьте певні, що ні.

Сьогодні наша історія пронизана пострілами, вибухами. Ми втрачаємо синів, доньок, батьків. Але ми ніколи не втратимо самих себе.

Щодо мене: я досі не розумію, чому в лютому так тепло. Незбагненний катаклізм зими, що так схожа на літо.

Нас часто запитують "як ти?" і ми часто брешемо, пишучи "нормально, а ти?" і часто читаємо таку ж брехню у відповідь.

Ми не нормально. Ми не добре. Ми - це біль, відчай, страх, злість і кров. Ми вже не віримо у диво. Ми віримо в Збройні Сили України.